Архіви авторів: Nelyubov Dmitry

Список помилок ведучого, № 4: «Хакерству зась»

Список помилок ведучого, № 4: «Хакерству зась»

До першої частини.

«Нейромант» Вільяма Ґібсона

Я дуже хотів би колись зіграти надзвичайно вправним хакером у кіберпанку: таким, як Кейс із «Нейроманта», Оракул у Бетмена, Едвард із Cowboy Bebop, Борис Грішенко із «Золотого ока», Лютер Стікелл із «Місії неможливої» або половина головних героїв «Привида в обладунках».

В ідеалі це той учасник команди, що в трьох випадках із п’яти залишається у фургоні: спостерігає й підтримує товаришів під час нальоту.

То чому я ним досі не зіграв?

Бо напрочуд багато ведучих, як я з’ясував, вважають саму ідею розв’язувати проблеми зламом чимось забороненим. Навіть коли я намагався втілити цей задум, грати ним фактично не давали.

  • Зламати камери безпеки й оглянути будівлю перед штурмом? Не можна.
  • Зламати телефон охоронниці, щоб відстежити її рух? Неможливо!
  • Грати R2-D2 у «Зоряних війнах» і зламати електронний замок? Ні за що. Діставай відмички!
  • Зламати порти дистанційного керування авто переслідувачів і захопити його? Очевидно, ніхто не хоче, щоб автівкою могли заволодіти віддалено. Тому там досконала система безпеки, яку неможливо зламати.

Останнє виправдання трапляється часто. Це як сказати: ніхто не хоче, щоб його штрикнули мечем, отже, в людину в повних латах неможливо влучити.

Можна сперечатися про правдоподібність кожного прикладу в окремому світі. Але я бачив таке навіть в іграх, що мають спеціальні правила для цих видів зламу. Йдеться про стійку модель поведінки, коли хакерові не дають робити те, для чого він створений. Це ніби в D&D скрізь, куди ви йдете, виявляється поле антимагії. І ставлення це дивно поширене.

Пряма заборона — не єдиний прояв. Непомірно високі числа складності й кидки до неминучої невдачі трапляються, мабуть, і частіше.

Особливо шкодить це пригодам на конвентах. Автори хочуть показати багатство гри й додають готового персонажа-хакера. Але ведучий-волонтер дотримується заповіді «хакерству зась». Готовий персонаж стає пасткою: той, хто його обрав, чотири години сидить осторонь подій.

Найгірший приклад, на жаль, стосується однієї з моїх улюблених ігор — Eclipse Phase. Щоб показати всі можливості трансгуманістичного світу, автори часто додають готового інфоморфа: персонажа без тіла, який існує лише як цифрова конструкція й діє тільки через Мережу.

Поєднайте це з ведучим, який не дозволяє робити в Мережі нічого значущого, — я бачив таке безпосередньо або чув із перших вуст щонайменше про чотири конвентні пригоди, — і отримаєте персонажа, який буквально нічого не може зробити.

Багато ведучих навіть не усвідомлюють власної заборони. Під час створення персонажів вони питають: «Хто хоче грати хакером?» Колись я чув це й думав: «Чудово, цей ведучий дозволить зламувати!» Але ні. Він розуміє, що кіберпанковій команді належить мати хакера, а під час гри все одно перекриває йому шлях на кожному кроці.

Дайте зламу працювати

Ілюстрація з Infinity RPG

Підозрюю, частина проблеми в тому, що ведучі за інерцією тримаються способів гри, засвоєних у підземеллях D&D. Вони уявляють штурм об’єкта як фізичне проникнення й сутички з охоронцями. Спроба хакера отримати доступ до камер порушує це очікування. Їхня неточна картина світу не включає злам, тож несподіваний спосіб вирішити проблему рефлекторно відкидають.

Це один із видів нав’язування визначеного маршруту: заздалегідь задано не лише спосіб розв’язати одну проблему, а й те, як треба розв’язувати цілі класи проблем.

Розв’язок простий: не робіть так.

Водночас злам не має стати чарівною кнопкою, що без зусиль вирішує все. Інакше хакер забере всю увагу, затьмарить решту персонажів і знищить виклики пригоди.

Щоб цього уникнути, перевірте наслідки для хакера: вони мають бути порівнянні з ризиками інших дій. Як не можна оголошувати авто незламним, так і хакера не слід захищати непроникним мережевим екраном. Перевірте також вектори: розв’язання пригоди має вимагати кількох кроків, і злам не повинен миттєво закривати їх усі.

Ще одна ілюстрація з Infinity RPG

Найочевидніший приклад: «Я не зможу зламати систему, доки ви не під’єднаєте мій віддалений маршрутизатор». Але легко потрапити в іншу пастку, якщо кожна пригода побудована так, що команда робить усе підготовче й «відкриває» хакерові можливість самому перемогти наприкінці. Шукайте, чим його злам буде незамінним на початку та посередині пригоди.

Не треба й закріплювати всі ці шляхи наперед. Коли гравці на ходу знаходять вектори, яких ви не передбачили, саме це робить гру цікавою. Якщо дати нагоду, решта групи теж запропонує плани, що використовують сильні сторони їхніх персонажів. Допоможуть пригоди з кількома одночасними проблемами. Спробуйте також рішуче починати сцени вже на місці подій: тоді група менше затримуватиметься на віддаленому плануванні, де тільки хакер може діяти безпосередньо.

Далі: № 5 — незнання правил.

Джерело. Перекладач: ДН.

Занурення і відіграш в 1970х

переклад статті Immersion and Role Playing in the 1970s  за авторством Jon Peterson 

Мета, якої ми намагаємось досягти, висловлюючись конкретніше – це повне занурення, як коли читаєш хорошу книгу чи дивишся хороший фільм. Людина, захоплена книгою або фільмом, розчиняється у дії, у тому, що відбувається, що розгортається, перестаючи відчувати навколишню реальність і подумки перебуває поряд з дійовими особами.

Читати далі →

Маніфест відкритого столу

У далекому 2011 я написав есе під назвою «Відкриття вашого столу». Там говорилося про те, як можна більше грати в улюблені ігри, як ділитися ними з великою кількістю людей і як, помінявши сам підхід до рольових ігор, ви могли б зробити їх незабутніми. У той момент це було для мене справжньою знахідкою, і те есе стало скоріше просто захватом з приводу можливостей які відкриває відкритий стіл.

Це переклад статті Джастіна Олександра Open Table Manifesto.

Але ось уже п’ять років, як я пожинаю плоди одних відкритих столів (а також став свідком того, як деякі інші відкриті столи відчайдушно провалилися). Отже, я вирішив поділитися деяким досвідом, який накопичив за цей час. Якісь речі будуть знайомі тим, хто читав оригінальне есе, але мені здається, що в даному Маніфесті ви знайдете щось корисне та нове для себе.

Читати далі →

Art of Rulings – Глава 1: Мистецтво Суджень

Це переклад першої статті Джастіна Александріана із циклу Мистецтво Суджень.

У коментарях до Новин з Усипальниці Луан Фьєна (Update from the Crypt of Luan Phien) деякий По (Poe) поставив мені запитання:

Цікаво, чи покладаєтеся ви при створенні мап лише на навики (expertise) гравців? Чи ви використовуєте якісь перевірки навики (skill checks), щоб відобразити навики персонажів орієнтуватися в тому, що відбувається в незвичайних, на кшталт цього, випадках з мапою?

У випадку з тією конкретною мапою гравці розгадали принципи роботи усипальниці, використовуючи насамперед свої власні навики. Але запитання По змусило мене замислитися над тим, як Ведучі (GMs) виносять судження (make rulings) під час рольової гри.

Читати далі →

Так сказав Ед: про паладинів та їх вибір божества

У твітері та своєму дискорд сервері Ед Грінвуд часто відповідає на питання по сеттінгу Забутих Королівств. В цій замітці ви дізнаєтесь про особливості вибору паладинами їх божества на прикладі Торма і Тіра.

Читати далі →

Західні Кордони – Як провести самому.

Тривожний факт: сміливі майстри несуть вогонь далі, починаючі власні ігри в стилі Західних Кордонів.  Жах, чи не так?

У мене вже є кілька приватних емейл переписок про те, як самому створити і вести Західні Кордони.

Може ви теж підцепите цю заразу. Ранні симптоми включають в себе бажання створити величезну зону вайлдренесса і загнати туди орду гравців, щоб вони досліджували її. Звучит знакомо? Тоді прочитайте ці кілька корисних (як я сподіваюсь) порад:

Читати далі →

Грандіозний експеримент. Західні кордони (Частина четверта) Смерть і Небезпека

Як я вже казав раніше (та й будь-який з моїх гравців вам підтвердить) Західні Кордони були ДУЖЕ небезпечними за своїм задумом. Небезпека сприяє командній роботі, тому що вам потрібно працювати як команда, якщо ви хочете вижити. Вона також змушує гравців думати. Якщо вони приймають погані рішення їх виріжуть, ну або як мінімум будуть «ганяти по болотах як плаксивих дівчаток» (це була розхожа фраза на нашій грі). Давно вже не секрет що кожен ДМ шахраює з кидками, іноді, періодично, ну або заплющує очі на «близький кидок» ну або просто каже «гаразд проїхали». Це частина мистецтва водіння-робити такі речі вчасно та витончено. Нічого такого в Західних Кордонах не було. Взагалі.

Читати далі →

Грандіозний експеримент. Західні кордони (Частина третя) Повторне використання

Вести часті ігри на запит, це багато роботи, але тому що компанія проходить в одному фіксованому регіоні, я завжди міг по максимуму використовувати підготовлений матеріал повторно.

Читати далі →

Грандіозний експеримент. Західні кордони (Частина друга) Ділимося інформацією.

Гравці, що діляться інформацією, були критичною частиною задуму Західних Кордонів. Тому що у нас був великий пул учасників і середній гравець чіпляв приблизно третину ігор- або якщо дивитися з іншої сторони кожен гравець пропуску 2\3 ігор. Додайте до цього що кожен гравець був у партії випадкової комбінації (навіть не грав з одними і тими ж людьми) і це все дуже швидко призводило до того, що кожен гравець бачив якийсь свій унікальний шматочок гри. У всіх був свій власний відмінний від інших ігровий досвід, що звучить цікаво з філософської точки зору, але погана новина в тому що я, і напевно ви хочете, щоб усі відчували себе так ніби це гра для всіх. Тому поширення інформації та знань було необхідно щоб тримати всіх у єдиній команді та у єдиній грі. У нас було два основні шляхи розповсюдження інформації: ігрові звіти та загальна карта.

Читати далі →

Західні кордони. Грандіозний експеримент

Вестмарш кампейни для мене, захоплива нитка яка протягнулася через всю кар’єру гравця і майстра. Можливо, найзахопливіша, і найвпливовіша на мій стиль ведення. Зараз я зрозумів що в класичних статей, які дали поштовх жанру, немає перекладу. Тож вирішив виправити. Це перша стаття з циклу від Бена Роббінса.

Читати далі →